Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього. . .

В С Т У П.

Вдивляєшся в пожовтілі від часу фотографії, за якими долі і долі людські.Слухаєш хвилюючий голос ветеранів педагогічної праці, односельців.Вдивляєшся в зморшки людей, за якими стоять радості і болі, печалі і горе, пережиті тривоги, безсонні ночі. Відмітки, залишені війною, розрухою, важкими, неспокійними роками життя. Не можна без трепетного хвилювання слухати розповіді дітей, онуків тих, кого вже немає з нами, хто віддав все своє життя справі навчання і виховання дітей, віддав своє життя школі.Вчителі, педагоги… ці люди не просто навчають дітей, вони живуть тривогами своїх учнів, вони радіють разом з ними їх успіхам і перемогам і переживають з ними їх невдачі.

Ми не маємо права забути тих, хто крізь буремні роки та лихоліття, не маючи вдосталь хліба насущного, одягу, нормальних умов проживання, дбав про майбутні покоління, щоб вони мали краще життя, а для цього потрібні були знання. Знайомлячись з умовами життя і навчання попередніх поколінь, мимоволі задумуєшся над тим, що ми маємо сьогодні. Ми маємо бути вдячні цим людям, ми маємо з покоління до покоління передавати ці знання, що стали історією, щоб і прийдешні покоління пам’ятали тих, хто стояв біля витоків, знав, як це починалось, зміг порівняти сьогодення з минулим, оцінити те, що має.

Ця історія не претендує на повноту викладення матеріалів, адже ще стільки є білих плям, які, надіємось з часом, будуть заповнені достовірною інформацією. Ми зобов’язані це зробити, адже той, хто не знає свого минулого, не може претендувати на щасливе майбутнє.

О.Мороз, за дорученням колективу Кобриновогребельської школи.

Коментарi