Той, хто не знає свого минулого, не має майбутнього. . .

В С Т У П.

Вдивляєшся в пожовтілі від часу фотографії, за якими долі і долі людські.Слухаєш хвилюючий голос ветеранів педагогічної праці, односельців.Вдивляєшся в зморшки людей, за якими стоять радості і болі, печалі і горе, пережиті тривоги, безсонні ночі. Відмітки, залишені війною, розрухою, важкими, неспокійними роками життя. Не можна без трепетного хвилювання слухати розповіді дітей, онуків тих, кого вже немає з нами, хто віддав все своє життя справі навчання і виховання дітей, віддав своє життя школі.Вчителі, педагоги… ці люди не просто навчають дітей, вони живуть тривогами своїх учнів, вони радіють разом з ними їх успіхам і перемогам і переживають з ними їх невдачі.

Ми не маємо права забути тих, хто крізь буремні роки та лихоліття, не маючи вдосталь хліба насущного, одягу, нормальних умов проживання, дбав про майбутні покоління, щоб вони мали краще життя, а для цього потрібні були знання. Знайомлячись з умовами життя і навчання попередніх поколінь, мимоволі задумуєшся над тим, що ми маємо сьогодні. Ми маємо бути вдячні цим людям, ми маємо з покоління до покоління передавати ці знання, що стали історією, щоб і прийдешні покоління пам’ятали тих, хто стояв біля витоків, знав, як це починалось, зміг порівняти сьогодення з минулим, оцінити те, що має.

Ця історія не претендує на повноту викладення матеріалів, адже ще стільки є білих плям, які, надіємось з часом, будуть заповнені достовірною інформацією. Ми зобов’язані це зробити, адже той, хто не знає свого минулого, не може претендувати на щасливе майбутнє.

О.Мороз, за дорученням колективу Кобриновогребельської школи.

В Уманському повіті Київської губернії церковнопарафіяльні школи і школи грамотності ( в тих селах, де не було церкви) почали засновуватись з 1847 року. За період 1847-1885 р.р. по селах було засновано 75 церковно-парафіяльних шкіл і 58 шкіл грамотності.

Згідно з правилами, затвердженими Святійшим Синодом для церковно-парафіяльних шкіл, головне місце в навчанні дітей в школі відводилося Закону Божому, церковнослов'янському читанню, церковним співам і набагато менше уваги приділялось російській мові ( рідної мови зовсім не було) і арифметиці.

Церковнопарафіяльні школи були однокласні і двохкласні. Термін навчання в однокласній школі був двохрічний, а з ХХ століття збільшено до трирічного. В двохкласних школах строк навчання був чотирирічний, а з ХХ століття - п'ятирічний.

« Учебный день начинается чтением утренних молитв по узаконенному правилу. Желательно, чтобы молитвы «Царю небесный», «Святый Боже», «Пресвятая Троице», «Отче наш» были не читаны, а петы хором детей. Первый после молитвы урок посвящается наставлением в Законе Божьем. Во время молитвы и, если окажется возможным, во все продолжение этого урока лампадка перед классным образом или восковая свечка должны быть возжены.

Во все воскресные, праздничные и высокоторжественные дни дети обязаны быть в церкви за всенощной, литургией, вечернею и стоять вместе рядами близ солеи» (Киевские Епархиальные ведомости, 1886 г., №17. стр. 774-784).

До цієї інструкції додана програма занять в школі. Ось як розподілявся час для навчання за окремими дисциплінами:

В ХХ столітті, коли однокласні церковнопарафіяльні школи стали з трирічним навчанням, додатково були введені дисципліни: російська історія і географія.

Поряд з низькою загальною освітою, на селі наполегливо проводились в життя заходи по вихованню людей на догматах православної церкви. Для цього в селі ще в 1768 році збудували православну церкву і при ній був священик і дяк. ( Л. Похилевич «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», - К., 1864, стр.357)

В селі Кобринова Гребля була школа, заснована Єпіскопом Полтавським і Переяславським задовго до того, як почали відкривати церковнопарафіяльні школи на Уманщині. Про це відомо з Уставної грамоти та праці Л.Похилевича. В Уставній грамоті с. Кобринова Гребля, складеній 1861 року, в окремому пункті записано: «В черте крестьянской усадебной оседлости находится … под общественным сельским училищем учреждения Преосвященного Александра, Епископа Полтавского и Переяславского - 392 сажени» ( КОДА, Фонд 4, ОП.99. 1862р., спр.831, арк.19).

« В пользовании крестьян села Кобринова Гребля находится мирской капитал 2000 рублей вместе с деревней Соколовочкой, пожертвованный приходу Преосвященным Александром, Епископом Полтавским на особых условиях» (КОДА, Фонд 4, ОП.99. 1862р., спр.831, арк.61 об).

З’ясування причин зацікавленості Епіскопа Полтавського Олександра шкільно-освітніми справами села Кобринова Гребля і дарування його приходові 2000 карбованців знаходимо в праці Л. Похилевича. В історично-церковній замітці про село Кобринова Греблю він пише:

«Кобринова Гребля, село называется также Соколова… Церковь Николаевская, деревянная 5 класса, построенная 1768 года. Из священников церкви достоин памяти Иоанн Павлович, священствовавший с 1798 года до глубокой старости и при церкви в 1821 году погребенный. Сын его Епископ Александр в память о нем и на поминовение родителей обеспечил от себя церкви на вечное время ежегодного дохода для притча 20 рублей, на потребности богослужения 6 и на раздачу бедным прихода 16 рублей». (Л.Похилевич, «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», - Киев, 1864 г., ст.357)

Єпископ Олександр подарував Кобриново-Гребельській громаді 2000 карбованців, навічно, поклавши їх в банк з умовою, що громада має право витрачати щорічно на поминки його батька з наростаючих процентів з дару 42 карбованців. По цій умові дар навіки зоставався недоторканим і навіть зростав, і якщо банк платив по вкладу більше 2,5 відсотків річних.

У вище згадуваних матеріалах не зазначено, в якому році єпископ Олександр подарував Кобриново-Гребельській громаді будинок свого батька під школу і заснував в селі школу. Не помилимося, припустивши, що це було 1821 року, зразу після смерті Іоанна Павловича.

Офіційно в селі Кобринова Гребля була відкрита церковнопарафіяльна школа з дворічним навчанням в 1860 році. Ця школа утримувалась на кошти громади. (КОДА. Ф.276, ОП.2, 1887р., Спр.17, арк.22-24)

Про майже стопроцентну неписьменність населення Кобринової Греблі ми маємо уяву з постанов сільських сходів – мирських приговорів, які є у справі при Уставній грамоті села, складеній у 1861 році.

З мирських приговорів за 1857-1870 роки видно, що з 144 домохазяїнів, які мали право брати участь в сільському сході села були грамотні три чоловіки: Пшоняк Данило, Пшоняк Каленик і Фадей Харитонюк. Мирські приговори повинні були підписувати всі присутні на сільському сході хазяї дворів, а в зв'язку з тим, що грамотних не було, то після їх переліку зазначалося: «… за них неграмотных расписался крестьянин собственник Фадей Харитонюк» - і йшов його підпис, а за ним робив власноручний підпис сільський староста і ставив печатку. ( КОДА, Ф.4.011.99, 1857р., спр.831, арк..47-50, 1865р., спр.831, арк..51-52, 1870р., спр.831, арк. 55-57.)

Про грамотність Пшоняка Данила та Пшоняна Каленика відомо з тих же мирських приговорів, які вони підписували власноруч, будучи сільськими старостами.

З офіційних статистичних даних «Российской империи за 1856 год» видно, що в Київській губернії, до складу якої тоді входила Кобринова Гребля, на 100 жителів обох статей приходилося по 0,5 чоловік, які навчалися, тобто на 1000 жителів навчалося 5 чоловік.

Церковнопарафіяльна школа в селі Кобринова Гребля була офіційно відкрита органами влади в 1860 році, про що довідуємося із шкільного звіту:

«В селе Кобриновой Гребле состоит церковно-приходская одноклассная смешанная школа, открытая в 1860 году» (КОДА, фонд 276, ОП2,1896 рік, спр.161, арк.203-204).

В 2 звіті читаємо: «Школа помещается в собственном домике, при котором есть усадьба, домик с усадьбой подарен в пользу школы Преосвященным Епископом Полтавским Александром, по ветхости требует ремонта» (КОДА, фонд 276, ОП2,1886 рік , спр.17, арк.23-24)

Школа опинилася в жалісливому стані. Її було розміщено в одному будинку з сільською розправою. Будинок сільської розправи, в якому мала притулок школа, існував ще деякий час і після звершення Жовтневої революції 1917 року. Розташований він був на ділянці землі, на якій пізніше був збудований цегляний будинок – магазин промислових і господарчих товарів.

Кобриново-Гребельська громада довгі роки збирала гроші на будівництво нової школи. Було зібрано 2500 карбованців. В 1904 році на цю суму побудували нову школу. Її було зведено на цій же ділянці землі, на якій знаходився будиночок, подарований громаді під школу Єпископом Полтавським Олександром. В будинку школи була квартира вчителя та один великий клас для занять з дітьми( КОДА, ф.276, ОП2,1904рік, спр.253, арк.48). Ця школа була розрахована на 60-70 місць, а в той час було в селі більше 200 дітей шкільного віку.

Фото 1. Школа, збудована в 1904 році на кошти громади.

З 1900 року в однокласних церковнопарафіяльних школах було введено трьохрічне навчання. В збудованій школі не було передбачено окремих класів для учнів за роками навчання. В школі був тільки один загальний клас, в якому одночасно розміщалися учні всіх трьох років навчання. Така організація навчання в школі випливала з того, що штат вихователів школи складався з завідуючого школою – священика, який навчав дітей Закону Божого та слов'янській мові і одного вчителя, що навчав дітей російської мови, арифметики, історії, географії. Вести уроки в одному загальному класі учнів першого, другого і третього років навчання вихователю тяжко, тяжко й дітям навчатись, бо приділити їм належної уваги учитель не мав змоги.

Про низький відсоток охоплення дітей школою та що закінчували її тільки одиниці відомо з шкільних звітів. Для уявлення картини, як воно було, нижче приводяться дані трьох начальних років (За даними КОДА, ф.286, опис2, 1896 рік, справа 161, арк..203-204, , опис3, 1899 рік, справа 116, арк..15, , опис2, 1905 рік, справа 253, арк..48)

Як видно з шкільних звітів в школі вчителювали родичі священика або дяка( брати і сестри), які не завжди мали належну освіту. А в 1886-1887 навчальному році вчителював селянин Кобринової Греблі Павло Заєць. Скільки років він вчителював і яку мав освіту відомостей нема.

Довгі роки при школі не було бібліотеки. Про її заснування згадується в звіті за 1896 рік. В той час в ній уже налічувалося 165 підручників та 68 книжок для позашкільного читання. Зміст книжок шкільної бібліотеки був релігійний. Священик і вчитель за не вивчення уроків і всякі провини учнів суворо карали фізично.

Покарання були такі:

Били по долонях рук спеціально зробленою для цього лінійкою. Наносилося стільки ударів наскільки був приречений за провину чи не вивчення уроків. Іноді священик чи вчитель бив з таким натхненням, що з першого удару долоня набрякала. Але при цій карі давали поблажку: дозволялося під удари лінійкою по черзі підставляти обидві руки.

Часто учнів рвали за вуха та так, що з тиждень до вуха було болісно доторкнутися. Били по щоках долонею або зошитом. Залишали учнів без обіду, тобто всі діти по закінченню навчання ішли додому, а покараного залишали в школі частіше всього стояти на колінах. Часто під час занять учнів ставили перед класом на колінах на годину, дві або й цілий день. Іноді ця кара доповнювалася – в руки давали товстенну книгу, яку треба було держати в витягнутих руках над головою.

Школа утримувалася на кошти Кобриново-Гребельської громади. В деякі роки громаді допомагали піклувальники, якими були володільці Тальнівського маєтку, а також шкільна рада Священного Синоду.

Так, наприклад, в 1905 році на утримання школи було витрачено 504 карбованці, які надійшли з таких джерел: зібрано громадою 224 карбованці, одержано від шкільної ради Священного Синоду 80 карбованців, одержано від управління Тальнівського маєтку, княгині Ольги Долгорукої – 200 карбованців ( в цей час Тальнівський маєток від графині С. Шувалової перейшов у спадщину її дочці Ользі, яка стала дружиною князя Долгорукого) КОДА Ф.276, оп.2, 1905рік, сп.253, арк.48).

Історія церковнопарафіяльної школи села Кобринова Гребля описана за історико-краєзнавчим нарисом «Село Кобринова Гребля» Аникія Захаревича, уродженця села і його жителя до 1926 року. Використавши матеріали державних архівів, зокрема Київського обласного державного архіву (КОДА), та іншої літератури, перекази старожилів, доклавши багаторічну свою працю, він описав історію виникнення і розвитку села Кобринова Гребля від найдавніших часів до 1974 року. А. Захаревич був учнем Кобриновогребельської трирічної церковнопарафіяльної школи, яку закінчив у 1916 році. В своїй роботі, згадуючи роки навчання він, зокрема, пише, що в школі «… навчали російською мовою. У третьому класі нам , учням, «вбивали» в голови стислу історію Російської імперії…, а про історію рідного краю і рідного села ніколи й не згадувалося. Царизм намагався навіть викоренити саме слово «Україна», намагаючись вживати замість нього «Малоросія», а царські прислужники твердили, що українського народу взагалі не існує, що ніякої української мови «не було, немає і бути не може».

Аникій Захаревич, автор історико-краєзнавчого нарису

«Село Кобринова Гребля», за яким написаний цей розділ

Радянський період

Довоєнний період [1917-1941]

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції церковноприходську школу було ліквідовано. В 1925 році в селі відкрито чотирирічну школу. Завідувачем був Підгайний Прокіп Кирилович. Початкова школа була розміщена в тому ж самому приміщенні (1904року будівництва) і хаті священика.

В 1931 році було відкрито семирічну школу. Директором семирічки став Шкаревський Григорій Артемович, який в 1937 році був репресований.

Другий випуск Кобриново - Гребельської семирічки. 1935 рік.

В другому ряду сидить п’ятий зліва – Семак Григорій Якович, директор школи

В довоєнний період ( до початку Великої Вітчизняної війни ) школою завідував Семак Григорій Артемович.

В 1940 році в школі навчався Віталій Проценко ( той самий Віталій, піонер-герой, який в грізний час фашистської навали в свої неповні 15 літ віддав своє життя за світле майбутнє рідної землі), працювала Проценко Наталія Филимонівна – його мама.

Віталій Проценко

Табель шестикласника Віталія Проценка

В своїй книзі «Клятви не зрадив» Андрій Поліщук пише:

«До війни Проценки жили в Тальному, в своєму будинку, що стояв на вулиці неподалік від залізничного мосту. Віталій тоді навчався в четвертому класі третьої міської школи, але незабаром Наталії Филимонівні запропонували поїхати в Кобринову Греблю, де було сутужно з кадрами вчителів і куди вона забрала з собою сім'ю. Та сталось непередбачене. Того року в селі не набрали четвертого класу. Порадившись, вирішили, що Віталій піде відразу в п’ятий, а програму четвертого буде опановувати вечорами з допомогою мами.

В сороковому ж році Наталію Филимонівну призначили директором семирічки в Соколівочку. І, щоб не сидіти другий рік в п’ятому класі, Віталій пішов у шостий.»

В роки Великої Вітчизняної війни Віталій Проценко, його старший брат Григорій з мамою Наталією Филимонівною мужньо боролися проти фашизму в рядах підпільної диверсійної групи .

Із спогадів І.Штангея, ветерана війни, друга В.Проценка:

« Війна застала сім'ю Проценків у Соколівочці. Якраз на самому початку серпня 1941 року біля школи зупинилося кілька вантажних автомобілів.

- Де дорога на Майданецьке? - запитали Наталію Филимонівну, матір Віталія Проценка

- Не проїхати вам туди. Фашисти навкруги.

- Що ж, доведеться виїхати за село і все знищити, щоб ворогу не дісталося

- А що везете?

- Боєприпаси.

- То ми зброю заберемо. Партизанам буде.

Так і зробили. Бійці відійшли на схід. Куди ж заховати зброю? Наталія Филимонівна запропонувала перенести її в яму біля хати Сави Корчевного, яку він викопав для гички.

Покликали на допомогу Олену Пипченко і вчотирьох ми почали переносити зброю до ями: ящики з гранатами і патронами, гвинтівки, автомати і ручні кулемети. До ранку все було зроблено.

Так було створено партизанський арсенал. Вся сім'я Процентів стала партизанською. Старший брат Григорій керував тальнівською підпільною диверсійною групою. Віталій у тій групі був наймолодшим, йому виповнилося тільки 13 років, всі його дуже любили і берегли.

Наталія Филимонівна та Володимир Боніфатійович Проценки з сином Віталієм та дочкою Алісою

20 лютого 1944 року партизанський загін Миколи Соколова з боями пробивався назустріч Червоній Армії. Ось уже наші бійці зайняли Гусакове. Але раптом уранці того дня з боку Катеринополя прорвалися фашистські танки. Невелика група партизанів зайняла оборону на околиці Гусакового. Сили були нерівними. Запалав один танк,другий, третій. А коли з провулка вискочив ще один танк, юний герой звівся на весь ріст і кинув в’язку гранат. Від вибуху здригнулася земля. Але Віталій цього не чув. Смертельно пораненого його внесли до хати Степаниди Більобрух. Останніми його словами були: «мені не шкода життя віддати за Вітчизну. Я хочу, щоб ніколи не було війни. Мені тільки маму шкода».

За проявлену мужність і героїзм уряд нагородив Віталія Проценка, Григорія Пасмечка, Наталію Филимонівну медаллю «Партизан Великої Вітчизняної війни» першого ступеня. Нагороди синів одержала мати.

Обкладинка книги Андрія Поліщука «Клятви не зрадив» про юного партизана Віталія Проценка.

До останніх днів свого життя зустрічалася з піонерами, вела переписку з ними Наталія Филимонівна Проценко, в місті Ватутіне на Черкащині працювала вчителькою сестра Віталія Проценка – Аліса Володимирівна.

В 1937 – 1940 роках в Кобриново - Гребельській школі навчався Олексій Костянтинович Шляхтич, уродженець села Антонівка, який за мужність, проявлену в роки Великої Вітчизняної війни, був удостоєний найвищої нагороди – присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

Шляхтич Олексій Костянтинович, народився 17 березня 1924 року в селі Антонівка Тальнівського району в сім'ї селянина . Закінчив7 класів і школу ФЗН.

В 1937 – 1940 роках навчався в Кобриновогребельській школі. Працював слюсаром на азотно-туковому заводі в Дніпродзержинську, потім у Луганську на заводі ім. Жовтневої революції. В армії з 1941 року.

На фронті Великої Вітчизняної війни з жовтня 1941 року. Закінчив курси молодших лейтенантів у 1944 році. Командир взводу 1285 стрілецького полку ( 60 стрілецька дивізія. 47 армія, 1 Білоруський фронт) лейтенант Шляхтич О.К. відзначився при форсуванні річки Вісла 16 січня 1945 року в районі міста Нови-Двур-Мазовецьки ( північніше Варшави). Під сильним артилерійським і кулеметним вогнем по розбитому льоду взвод Шляхтича одним з перших переправився через річку на плацдармі брав участь у відбитті ряду контратак ворога. Потім бійці вибили противника з декількох укріплених позицій. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 27 лютого 1945 року.

В 1946-1951 роках служив у органах держбезпеки. В 1951 році закінчив курси вдосконалення офіцерського складу. Продовжував службу в армії. З 1968 року підполковник Шляхтич О.К у запасі. Жив у Києві. Нагороджений орденом Леніна, медалями. Помер 22 грудня 1981 року.

Із спогадів Кващенка Івана Леонтійовича: «Його навчала в Кобриново - Гребельській школі Кулик Ярина Артемівна (математики) перед війною. Пізніше вона мені розповідала: «Олексій був низеньким, щупленьким хлопчиною. На ньому була куфайка з батькового плеча. Він був найменшим у класі. Сидить на математиці на задній парті, читає. Дуже любив читати військові книжки. Я підійшла, закрила книжку, дала зауваження. А він знов читає . Я розсердилась, відібрала книжку і жбурнула за грубку ( груби тоді були в школі на невеликій віддалі від стіни), та й заспокоїлась. Наступний урок був алгебра, знов я прихожу на урок. Яким же було моє здивування. Дивлюся, щось не чути Шляхтича. А він знов сидить і читає. Куфайка на ньому вся біла, бо залізши за грубку по книжку, вимастив глиною. Такий відданий був він літературі.»

Меморіальна дошка, встановлена на сучасному приміщенні школи

Фотографія довоєнних років.

В другому ряду справа наліво: Семак Марія Василівна – вчитель початкових класів, вожатий ( прізвище та ім’я невідомі), Кіндратський Микола Аристархович – вчитель історії, Семак Григорій Якович – директор школи. Вчитель математики і фізики, Мантула Петро Трохимович – вчитель української мови та літератури, Бондаренко Михайло Антонович – учитель української мови і літератури, Лященко Донат Андрійович – учитель математики ( репресований у 1937 році).

1 Наступна сторінка

Коментарi